Ревнощі, ревнощі...
Ревнощі. Хто з нас не стикався із цим явищем? Ревнощі оточують нас з усіх боків: дружина ревнує чоловіка до жінок, чоловік ревнує дружину до інших представників своєї статі, дитина ревнує брата чи сестру до батьків, дівчина чи хлопець ревнують своїх друзів, учні — однокласників до вчительки. Продовжувати можна довго. Питання інше — звідки беруться оті ревнощі? Багато хто з вчених вважає, що ця риса передається від покоління до покоління, від батьків до дітей. Але в такому випадку виникає питання вибору об"єкту ревнощів.
Чи все ж таки ревнощі є відгомоном невпевненості у собі і стосуються однієї окремої особистості? Але чи може така невпевненість передаватися генетично?
Чи все ж таки ревнощі є відгомоном невпевненості у собі і стосуються однієї окремої особистості? Але чи може така невпевненість передаватися генетично?
14 коментарів
Це питання кожної окремої особистості. Людина, яка недолюблена у дитинстві батьками, невизнана однокласниками.друзями — саме така має багато комплексів та невпевненості у собі — і тому, РЕВНУЄ! Насправді ж це питання довіри, якщо довіряєш — не ревнуєш…
хоча… це суперечливе твердження… є різні ситуації…
але чи ревність добре чи погане?
Це — один з негативних проявів ревності, тому що частіше за все проблемою є недовіра до партнера. В таких випадках стосунки навряд чи потрібні. Правда, як на мене.
Доля правди в тому є… Уява працює чудово.
Схоже я знайшла собі нове виправдання :) Дякую
Якщо я деколи й буваю надто ревнивим, це від того, що дуже кохаю жінку, з якою я разом! Та й часом, за розумних обставин, те, що тебе ревнують, навіть тішить. Мене — так точно!!! Значить — потрібен!!!
По суті, заздрість варто помістити у тріаду заздрости, скнарости і зневіри – трьох форм нездатности насолоджуватися об’єктом (звичайно, рефлексивно насолоджуючись самою цією неможливістю). На відміну від суб’єкта заздрости, що заздрить володінню і/чи jouissance иншого об’єктом, скнара має об’єкт, але не може насолоджуватися/споживати його – він отримує задоволення від простого володіння ним, перетворення його в сакральну, невловиму/заборонну сутність, що при жодних умовах не повинна бути використана (згадаймо горезвісну фігуру самотнього скнари, що, повернувши додому, ретельно зачиняє двері, відкриває скриню і нишком захоплено дивиться на свій дорогоцінний об’єкт); сама перешкода, що заважає споживанню об’єкта, гарантує його статус об’єкта бажання. Суб’єкт, підданий зневірі, як і скнара, має об’єкт, але він утрачає причину, що змушувала бажати його: ця фігура, найбільш трагічна з усіх, має вільний доступ до усього, що він хоче, але не знаходить ніякого задоволення в ньому.(вже за Жижеком)